Телескоп.

     Багато винахідників і вчених працювало з лінзами - певним чином викривленими шматочками скла. З ХIII ст. лінзи різної сили почали використовувати в окулярах. І з^,сувалося, що дві спеціально підібрані лінзи, розміщені на деякій відстані одна від одної, змушують далекі предмети ніби наближуватись до спостерігача, Це відкриття здійснив голландець Ганс Ліперсхей у 1608 році. Наступного року звістка про відкриття дійшла до знаменитого Галілея, і він зробив власну зорову трубу з приблизно 30-кратним збільшенням. Роздивляючись небеса, учений виявив місячні гори, сонячні плями і супутники  Юпітера. Він першим з астрономів почав користуватися телескопом.

     Винахідник маятникового годинника Хрістіан Гюйгенс винайшов і досконалішу конструкцію телескопів. Близько 1775 року англійський оптик Джон Доллонд скріпив разом дві лінзи, отримавши чіткіше і яскравіше зображення. У 1668 році великий вчений Ісаак Н^’ютон сконструював телескоп, у якому одну лінзу замінило увігнуте дзеркало. Телескопи цього типу називають рефлекторами. В наш час усі найбільші телескопи є рефлекторами. За їх допомогою можна зазирнути у глибини космосу, дізнатися багато про Місяць і Сонце, про планети, зорі й походження Всесвіту.

     Телескоп з найбільшою цілісною лінзою знаходиться в обсерваторії Єркиз (США). Діаметр лінзи становить цілий метр!

     Радіотелескопи вловлюють не світло, а радіовипромінювання від зірок, квазарів і пульсарів. Вони здатні „бачити” на незліченні мільярди кілометрів, зазираючи до найвіддаленіших куточків Всесвіту.

        Мікроскоп.

     Близько 1590 року нідерландський оптик  Захарія Янсен помітив, що крихітні предмети видаються значно більшими, якщо дивитись на них через дві лінзи, розміщені на певній відстані одна від одної.

     Вчені зацікавилися винаходом, розуміючи що мікросвіт ще чекає першовідкривачів. У 1655 році Роберт Гук уперше назвав маленьку частинку живої істоти „клітиною” у своїй праці „Мікрографія”, тобто „дрібні картинки”, Гук довів, що у дрібних істот, наприклад, у мурах, є і серце, і шлунок, й інші органи, так само, як і в більшості тварин, тільки зовсім мікроскопічні! 

     У 80-х роках XVII століття голландський купець Антоні ван Левенгук зробив дивовижні відкриття за допомогою мікроскопів власної конструкції, які давали збільшення у 250 раз! Крізь них він побачив нові чудеса: червоні кров^,яні тільця, одноклітинних тварин на кшталт амеб, яйця мух, очі комах і багато ярусів клітин навіть у найтоншому листочку. Після Левенгука мікроскоп почали використовувати й інші. Виникла наука мікробіологія. Незабаром люди відкрили світ мікробів, дізналися, як вони втручаються в організм і спричиняють захворювання. Мікроскопи стали потужніші, з яскравим підсвітленням і сильними об^’єктивами, які давали збільшення у тисячу і більше разів! У наші дні медицина і біологія без мікроскопів були б безсилими.

     В електронних мікроскопах замість світлових променів використовують електронні. Вони збільшують у мільйон разів і більше.

Як придумали телефон.

Тисячоліття за тисячоліттям люди спілкувалися лише віч-на-віч. Для передачі повідомлень на великі відстані використовували лише такі найпримітивніші методи, як димові сигнали або барабанний бій. До 30-х років XIX століття з’явились електричні батареї. Люди зрозуміли, що по довгих дротах можна передавати електричні сигнали на великі відстані за допомогою електричного ключа. Так винайшли телеграф, і Семюел Морзе придумав азбуку, що складається з точок і тире.

Незабаром після появи телеграфу винахідники почали мріяти про передачу людського голосу за допомогою електричних сигналів. Александр Грехем Белл був лікарем, який учив розмовляти глухих людей, і багато знав про голос і звук. У 1876 році він створив простий прилад, який перетворював звуки на електричні сигнали. Сигнали передавалися дротами майже в мільйон разів швидше , ніж звуки – повітрям. Аналогічний прилад на іншому кінці дроту перетворював сигнал на звук.

Перша розмова Александра Белла по телефону відбулася випадково. Встановлюючи експериментальний зразок у себе в майстерні, Белл ненароком розлив кислоту і покликав свого асистента Томаса Уотсона: „Містере Уотсон, ходіть сюди, ви мені потрібні!” Уотсон, який був в іншій кімнаті, почув виклик крізь другий експериментальний апарат. Перший телефонний дзвоник був проханням про допомогу.

На перших телефонних апаратах був важіль, на який вішали схожий на трубку навушник. Конструкція апаратів давно змінилася, але ми, як і раніше, кажемо: „Повісив трубку на важіль”.

Які бувають годинники.

Давній людині найпростіше було визначити час доби. Світло – отже, настав день, темно – ніч. А світло і темрява залежать від руху Сонця по небу. Тому перші годинники були пов’язані із Сонцем. Час визначали за довжиною тіні від чогось, наприклад, від стовпа або дерева.
              Проте сонячним годинником можна користуватись тільки у ясну погоду ( а взимку або вночі від них взагалі нема користі), тому на зміну їм прийшли пісочні та водяні годинники. Їх принцип дії схожий: вода або пісок з посудини із отвором виливається або пересипається за певний проміжок часу – наприклад, за півгодини. У Давньому Римі така посудина з водою називалась клепсидрою, її використовували під час судових процесів. Правда, водяні та пісочні годинники мають серйозний недолік: потрібна людина, яка б постійно слідкувала за ними й у встановлений час наповнювала та перевертала посудину.
              Тож від сонячних та водяних люди перейшли до механічних годинників. Перші годинники з гирями, за легендою, були завезені до Європи зі Сходу. Принцип дії годинника з гирями такий: гиря на ланцюгу тягне вниз коліщатко, до якого вона прив’язана. Для того, щоб коліщатко оберталось повільно, через рівні проміжки часу воно зроблено зубчастим. Зубчики чіпляються за спеціальний регулятор і не дають гирі розкрутити колесо надто швидко. До зубчастого коліщатка під’єднані стрілки на циферблаті, які відповідно до обертів, відміряють години та хвилини.
               На початку XIII ст. з’явився перший вогневий – свічковий  годинник. Цей дуже простий годинник у вигляді довгої тонкої свічки із нанесеною по її довжині шкалою, порівняно задовільно показував час, а в нічні години ще й освітлював житло. Свічки, що застосовувались з цією метою, були довжиною біля метра.
             Перші кишенькові  годинники у XVI столітті винайшов майстер Петер Генлейн із  німецького містечка Нюрнбернга. Він замінив гирю пружиною, що прагне розпрямитися. Якщо її стиснути і дозволити за допомогою зубчастого коліщатка поступово розпрямлятися, то виходить новий годинниковий механізм. Годинники Генлейна були круглої форми, за це їх прозвали „нюрнбернськими яйцями”. „Нюрнбернські яйця” стали праобразом кишенькових та наручних годинників.
              Попередники маятникових годинників були вперше виготовлені в Лондоні приблизно 1670 року. Вони показували час із точністю до двох хвилин на добу. А придумав перший годинник з маятником у XVII ст. голландський механік Хрістіан Гюйгенс.
                У 1929 році в годинниках почали використовувати кварцеві генератори, що дозволило забезпечити точність годинників до однієї секунди на три роки. Перший сучасний кварцевий годинник виготовлено в 1967 р.
                У 1972 році з’явились електронні годинники – їхній механізм керується за допомогою енергії електрики. Електронний годинник порушив традицію: він показує час цифрами, а не стрілками.

Гвіздок – найпростіший кріпильний інструмент – відомий з давніх-давен. Первісна людина використовувала для тієї мети, з якою його застосовують і зараз, кістки риб і тварин, колючки рослин, загострені корені та тріски дерев. Ними скріплювали різні предмети і частини будівель.
              Розкопки в одному з найдавніших осередків цивілізації – Стародавній Месопотамії, розташованій між ріками Тігр і Євфрат у Західній Азії, виявили загострені стержні з випаленої глини, за формою дуже схожі на жолуді. Це були перші гвіздки, які дійшли до нас із IV тисячоліття до нової ери.
              Кожний правитель, прагнучи залишити про себе добру пам’ять для майбутніх поколінь, в кожному спорудженому за його наказом палаці чи храмі обов’язково залишав своєрідний запис. Ось тут і знадобились гвіздки з глини. На головку гвіздка ставили умовний знак (штамп) правителя. Гвіздки випалювали і втикали в стіну під глиняний шар.
                В руїнах шумерського міста Еріду було знайдено гвіздки іншої форми: теж із випаленої глини, але із загнутим верхнім кінцем. Вважають, що на таких гвіздках-гаках жителі вішали плетені очеретяні мати для прикрашання своїх домівок. Під час розкопок зустрічалися ще глиняні гвіздки з пофарбованими у різні кольори і навіть позолоченими квадратними головками. Їх вдавлювали в мокру м’яку глину, щоб викласти на стінах і колонах узори орнаментів.
              У бронзовому віці з’явились перші металеві гвіздки – литі й ковані. Саме тоді й народилась їх традиційна форма – загострений тонкий стержень з головкою, - що майже не змінилась за тисячоліття. Розплавлений метал розливали у заздалегідь заготовлені в землі форми. Такий спосіб виготовлення гвіздків називають литтям. Після остигання з форм одержували готовий виріб. Гвіздки вміли й кувати. Під час кування металеву заготовку розігрівали в печі. Вона розжарювалась, м’якшала. Коваль виймав кліщами з горна металеву заготовку, клав її на ковадло і стукав по ній молотком (кував), повертаючи її в різні боки доти, доки заготовка не ставала гвіздком потрібної форми і розмірів.
                Виготовлення гвіздків залишалося ручним аж до початку XIX століття. Дорого коштував кожний гвіздок, виготовлений вручну. Проте він був потрібним, а тому й цінувався повсюди.

Хто придумав пилосмок.
  

Перший пилосмок з’явився в 1901 році. Його придумав британський інженер Сесіл Бут. Пилосмок отримав назву „Торохкотючий Біллі”, працював на бензині і був обладнаний вакуумною помпою потужністю 5 кінських сил. За розмірами він був подібний до легкового автомобіля. Тому його паркували на узбіччі, а килими для чищення виносили на вулицю. Однак, в той час у Лондоні було набагато більше коней, ніж .пилосмоків і коні дуже лякались вигляду і гуркоту працюючого пилосмока. Тому головний поліцмейстер Лондона заборонив використання пилосмоків на вулиці.
              Випуск домашніх пилосмоків розпочався в 1905 році в Америці. Тодішні пилосмоки являли собою трубку з прикріпленим до неї пилозбірником. Виробник стверджував, що пилосмок не лише прекрасно збирає пил з підлоги, але може використовуватись для сушіння волосся. Ім’я виробника – Уільяма Генрі Хувера – міцно увійшло в англійську мову. До цих пір в англомовних країнах пилосмок часто називають хувер.
                 В Союзі Радянських Соціалістичних Республік перші пилосмоки з’явились в кінці 60-х років. Їх назви відповідали духові того часу: „Ракета” і „Спутник”.





 Звідки прийшла праска.

Китайці зробили металеву праску ще у IV столітті до нашої ери. За формою вона нагадувала сковорідку, яку наповнювали гарячим піском або вугіллям. Була доволі важкою і незручною. Стародавні греки свої туніки прасували гарячими металевими палицями. Середньовічні європейці клали тканину на камені, що нагадували великі гриби, І товкли ціпками.
              У середньовічній Україні-Русі жінки, прасуючи тканину, намотували її на качалку та прокатували по столі рублем – вузькою дерев’яною дошкою з граба або дуба, з ручкою та поперечними зарубками.
             Залізна праска, схожа на сучасну, з’являється в Європі лише у XVI столітті. Чавунну плиту шліфували знизу, а зверху прикріпляли дугоподібну ручку, Перед використанням нагрівали в печі. Такі праски важили до 25 кг.
               Згодом до металевих прасок почали засипати вугілля. Аби воно добре розжарювалось, з боків робили отвори. Іноді вугілля висипалось і пропалювало одяг. В Україні аби білизна була духмяною до жару додавали зелені соснові шишки, чебрець, м’яту, інші трави.
               Електричну праску американець Генрі Сілі винайшов 6 червня 1882 р. Важила вона майже 7 кг і ще не мала пристрою для регуляції температури, часто перегрівалась і пропалювала одяг. 1903 року розробили полегшену модель. Нагрівачем у ній слугувала електрична спіраль, розташована вздовж внутрішньої поверхні підошви праски. Цей принцип роботи праски використовується до наших днів.

Книга ерудита. - К. : Махаон-Україна, 2000
Шуйська Ю.В. Про все на світі. - К.: Перо, 2008
Шапіро А.І. Таємниці довкілля, або Секрети знайомих предметів.-К.: „Спалах” ЛТД, 1996